Журналістська робота є настільки виснажливим процесом, що під кінець року і голова, й ноги просяться на відпочинок. У грудні минулого року чоловік порадував путівкою до Єгипту, на курорт Червоного моря. Пролежу, гадала, всі десять днів на піску, не поворухну ні рукою, ні ногою…

За все сплачено!
Піску якраз не виявилося. Морське дно вишкірилося гострими й колючими валунами. Без спеціальних гумових тапок навіть не потикайся у воду. При березі теж  каміння, тільки перетерте на порох, щось схоже на пісок. Однак і самому Червоному морю, й курортові Шарм ель Шейха слід віддати належне: вода чиста, як сльоза й насичена лікувальними солями. На пляжі великі парасолі  з плетеними капелюхами. Під ними  хоч  шезлонг з великим рушником вибирай, хоч на дерев’яному настилові з екзотичною домотканою рядниною розміщуйся. Чистота, красота! У прибережних барах, крім спритного, чого тільки душа забажає – і все вже сплачено!
Щойно з моря потягло прохолодою, перебирайся в басейн, захищений з усіх боків від вітру…
Та біс із ними, з принадами закордонного курорту! Опинившись в чужій країні, не скористатися нагодою пізнавальної екскурсії?! Отож маємо квитки на руках.

В Африку гуляти!
Від курортного Шарм ель Шейха до столиці Єгипту, міста  Каїра, везуть автобусом шість годин. Більша частина поїздки припадає на ніч. Воно й не шкода, бо роздивлятися з вікна нічого: суцільна пустеля, хіба що у міру віддалення від курортних місць  голі кам’янисті  гори переходять у таку ж голу, всипану рудним пилом рівнину.
З шостої години, як тільки сходить сонце, уже не дрімаємо, щоб не проґавити  момент. Особисто для мене, вражаючий і навіть зворушливий – перетин географічної лінії поділу материка на Азію й Африку. Мить – і наш автобус пірнає в тунель. Мерехтіння ліхтарів підсилює загадковість розповіді екскурсовода  про те, що тунель прокладено під дном Суецького каналу, і його довжина 1700 метрів. У такий спосіб з’єднано азіатську й африканську  частини Єгипту - країни, розташованої на двох материках.
Ні про що таке з курсу шкільної географії між іншим, не згадаєш, лежачи під крислатою парасолею на пляжі. І я таки не жалкую, що відпочити не вдалося. Нові враження важливіші. І їх аж через край! Прогулятися Африкою – таке навіть і не снилося!
Доки під’їжджали до Каїра, в голові роїлися залишки шкільних знань про найдовшу у світі річку Ніл, про африканські джунглі, заселені удавами, горилами і злими крокодилами, про літо круглий рік і розсипи кокосів та бананів.

Час боїться пірамід
Щойно минули табличку «Cairo», як екскурсовод перестав клювати носом і переключив мої спогади на історичну тему. Заради того, щоб долучитися до витоків історії Єгипту, загадок прадавньої цивілізації на планеті, власне, й тряслися шість годин  в автобусі.
Щоправда, екскурсію Каїром починають з іншого – з мечеті Мохаммеда Алі, яка стала емблемою Каїрського округу. На жаль, в саму мечеть візит екскурсантів не передбачений, можна тільки сфотографувати її колони й куполи  з-за високого паркану.
А тепер до Гізи – історичної частини Каїра, де височіють непідвладні часові кам’яні споруди.
Мене знову охоплює хвилювання. Щось читала про єгипетські піраміди, бачила по телевізору, але тут біля підніжжя достопам’ятної споруди відчуваєш розгубленість і безпорадність перед далеччю віків і самим оцим кам’яним громаддям.
Уявити собі кам’яну брилу завширшки і заввишки по 10 метрів легко. Але як з таких «камінців» можна було скласти піраміду висотою 146 метрів? Відомі кілька версій про спосіб підняття брил на висоту: робили земляний насип поряд пірамідою, який потім розрівнювали; або використовували машину, яку переміщували зі сходинки на сходинку для підняття брил. Але каменюка однаково видається непідйомною, а сама ідея спорудження такого розміру гробниці – незбагненною.
Гробниці, між іншими, пусті.
Муміфіковані тіла й коштовні речі з них вивезені й зібрані в музеї. Всередину піраміди можна зайти, що я й поривалася зробити, начитавшись теорій про цілительні властивості пірамідальних конструкцій. Однак екскурсовод настійливо не радив, нічого, мовляв, там немає, тільки голе каміння. А повітря таке сперте, що можна задихнутися. Побоялася, зізнаюся, але у вхід заглянула – точно голе каміння. Що ж до утворення всередині піраміди цілющих енергетичних потоків, то екскурсовод аж розчарував: усе це, мовляв, європейські вигадки.
Що ж, залишається розглядати піраміди зовні.
Відомий вислів: «Усе боїться часу, але час боїться пірамід». Та час таки замахувався на ці споруди. Найвища з усіх піраміда Хеопса зі своїх 146 метрів висоти  втратила 10. Це землетрус зруйнував її верхівку, й тепер там утворився майданчик 10 на 10 метрів. Крім того, усі піраміди втратили своє первісне зовнішнє  облицювання. Тільки на верхівці піраміди Хефрена збереглася біла штукатурка, якщо так можна висловитися. Облицьовані були піраміди, говорив гід, гранітом або рожевим мармуром. Такими красивими ці споруди були кілька тисяч років назад. Тож погоджуєшся: незважаючи на ознаки руйнування, час таки не владний над пірамідами.
Метрів за триста від пірамід ще одне диво-дивне. Колосальна скульптура з людською головою й тулубом лева заввишки 73 метри. Саме обличчя тільки 5 метрів у висоту. Це Сфінкс, у перекладі «батько жаху». За переказами, скульптура Сфінкса мала охороняти вхід до усипальниці Хеопса. Протягом віків кам’яне тіло Сфінкса неодноразово засипало піском під час бур, однак голова завжди залишалася на поверхні.

Не будьте наївними
Крім того, що туристичний бізнес сам по собі є доходним і для приватних структур, які ним займаються, і для держави, на історичних пам’ятках в Каїрі намагаються заробити всі, хто не ледачий. Тут тебе на каменюку в стіні піраміди підсадять; покажуть, як стати, щоб на фотографії вийшло, ніби ти цілуєшся зі Сфінксом, або тримаєш піраміду на долоні. Тут водять верблюдів і самі, пробачте, ошиваються в національному вбранні, щоб свої колоритні фігури пропонувати туристам для фотографування. Кожен прояв люб’язності має ціну – one dollar. Не будьте наївними, не спокусіться, попереджав гід, пропозицією безплатно покататися на верблюді. Бо доведеться віддати сто доларів за те, щоб вас зсадили з його горбів на землю.
Отака мораль панує у столиці африканської країни. Та це ще й не все, з чого можна скласти враження про Єгипет і Каїр зокрема..

Освіта
За офіційними даними, це найбільше місто як в Африці, так і на Близькому Сході. За статистикою, тут мешкають 12 мільйонів чоловік – гід каже, що 20 мільйонів. Всього населення Єгипту складає 75 мільйонів чоловік.
В столиці зосереджено освітній потенціал країни. У державних навчальних закладах освіта безплатна. Є приватні інститути, де за навчання треба платити багато. Але ціна не є показником якості освіти. Принаймні, всі екскурсоводи, які з нами працювали, закінчували державні вузи й говорили, що приватна освіта погана.
Кому ж тоді потрібні погані приватні вузи? Відповідь треба шукати в системі шкільної освіти. Оцінок, до речі, як це розуміємо ми, в єгипетських школах не ставлять. Кожен предмет має свою бальну шкалу. З математики, наприклад, 300 балів можна прирівняти до нашого «відмінно», з біології – 10 балів вважаються найкращою оцінкою. Як при цьому виводять середній бал атестата, допитатися в екскурсовода так і не вдалося. Але за цим середнім балом випускників шкіл зараховують до державних інститутів – вступних екзаменів до вузів немає. До приватних же вузів мусять звертатися пошукачі вищої освіти, які погано вчилися в школі.
Ставлення до навчання за кордоном теж не таке, як у нас. Вчитися в чужій країні непрестижно. Студентами закордонних навчальних закладів стають слабенькі випускники шкіл. У тому разі, звичайно, якщо батьки мають гроші, щоб платити за навчання. Навіть іноземні мови єгиптяни вивчають вдома. Єгиптознавці, як іменують себе російськомовні екскурсоводи, після закінчення вузу їдуть на рік на стажування до Росії.(Наш – набував мовної практики в Пензі. Нарікав, що не витримав 22-градусного морозу й зліг на два тижні в лікарню. Лікуватися горілкою, як йому радили в Росії, не зміг.)
   Найпрестижнішою освітою  є політична, на другому місці - медична, на третьому – володіння іноземними мовами. Екскурсоводи розмовляють  російською таки поганенько. Речення будують правильно, але через сильний акцент зрозуміти їх важко.

Економіка
«Технарі» в Єгипті незатребувані, вочевидь, через те, що країна живе переважно за рахунок розвитку двох сфер: туризм і транзит суден через Суецький канал. Навіть видобуток нафти є менш важливим, хоча її поклади тут неміряні. Суецький канал дає 5 мільярдів доларів транзитного податку щороку. Щось там говорили гіди, ніби мають розвинене сільське господарство, однак за шість годин подорожі пустелею від Шарм ель Шейха до Каїра не довелося побачити хоча б маленького оазису чи парникової плантації, як це було в сусідньому Ізраїлі. Засіяні поля тут хіба що в міражах можна побачити спраглою уявою. Хоча фруктами й овочами завалені прилавки магазинів, свіжі салати в достатку в ресторанних меню.

Політика
Гіди закидають в туристські маси тезу, що Єгипет був би значно багатшим, коли б сусідня країна Ізраїль не загарбала частину території сприятливого для розвитку туристичного бізнесу Синайського  півострова. Це вже, здається, політика.
В Єгипті політичні настрої не так сильно вирують, як у нас. Президент Республіки Му Барак посміхається з величезних панно на вулицях столиці і править республікою вже 25 років. Нині завершується його останній п’ятирічний президентський термін. Певні політичні кола підбурюють президента до збройного виступу проти Ізраїлю, щоб повернути втрачені землі. Му Барак і хотів би, щоб його не вважали слабодухим, однак його стримує телефонна розмова з американським президентом, який не велів порушувати кордони Ізраїлю. Принаймні так політичну ситуацію представляють гіди.
Виказують невдоволення й внутрідержавними справами: куди діваються «виловлені» з Суецького каналу 5 мільярдів доларів, ніхто не знає. «Вони», каже гід, витрачають гроші на себе, на відпочинок у Чилі, на подорожі до Америки.
Так от де криється причина такого разючого розшарування єгипетського суспільства на казково багатих і вкрай бідних.

Місто контрастів
Найвиразніше різниця простежується в столиці. Каїр – місто контрастів. І не інакше. Дивно, що туристів не возять красивими, заможними кварталами столиці. Усього лише відрізок шляху від в’їзду в місто до мечеті Мохаммеда Алі красивими будинками заявляє Каїр як столицю цивілізованої держави. Район Гізи ж – найбільш відвідувана частина міста – представлена понурими багатоповерхівками на засмічених вулицях. Добрячий відрізок дороги до всесвітньовідомих пам’яток  доісторичної доби тягнеться вздовж каналу. Й, виявляється, ця водойма є майже узаконеним сміттєзвалищем. Принаймні, мешканців будинків, які десятиліттями скидають туди сміття, ніхто не штрафує й навіть не соромить. І в нашого гіда це видовище не викликає ні обурення, ні ніяковості. Навіть, навпаки, привертає нашу увагу до цього страхіття.
Іншу дивну обставину зауважуємо самі: на вікнах у квартирах немає ні занавісок, ні навіть благеньких фіранок. Якщо вікно відчинене – то це просто отвір у стіні.
Але й це не всі дива. За що Каїр зажив недоброї слави міста контрастів, так це за квартали самбудів. У нас гараж на власному подвір’ї без відповідного рішення сільради не маєш права починати будувати – тут же кімнату з туалетом будує будь-хто й будь-де. У міру збільшення сім’ї будинок піднімається вище й вище, кімната над кімнатою. Приліплені один до одного, ці будинки з якогось рудого каменю не вирівняні по поверхах, не розмежовані по вулицях. Вікна в стінах розміщені де завгодно і які завгодно. Може бути заселений перший і п’ятий поверх, а три посередині ще стоять без віконних рам. Шанхай відпочиває! «Це селяни тут мешкають», - розповідає гід з таким виразом обличчя начеб самбуд є нормальним явищем для столиці цивілізованої держави, або й приводом для гордості.
Так само захоплено розповідають про річку Ніл, яка перетинає Каїр і є справжнім природним багатством країни. У її дельті таки вирощують дещо з овочів та фруктів, хоча ця обставина навряд чи дає підстави говорити про розвинене сільське господарство. Ніл є єдиним і невичерпним джерелом поставок прісної води по всьому Єгипту. Річка таки  повновода й могутня, як пишеться в підручниках з географії. Але пафосний настрій від споглядання на власні очі найдовшої ріки у світі збиває один нюанс: Ніл захаращений сміттям трохи менше, ніж згаданий канал. Після прогулянки узбережжям запропонований нам обід у плавучому ресторані на ріці Ніл застряг у горлі.

Хто є хто?
Склалося враження: засліплений блиском пороху своєї прадавньої історії, Єгипет недобачає скалки в оці сучасності. Це щось схоже на самозакоханість.
«Кожен єгиптянин – араб, але не кожен араб - єгиптянин». Сенс поширеної тут тези в тому, що населення Єгипту умовно ділиться на нуейців, бедуїнів і власне єгиптян. Перші – це негри. Другі – напівдикі племена, що мешкають серед пустелі. Й лише останні, нібито, є нащадками мудрих людей доби фараонів. Негоже, здавалося, свої дилетантські судження висловлювати в стінах Каїрського національного історико-краєзнавчого музею, однак, надивившись там статуй і мумій фараонів, смію припустити, що на низькорослих людей з розкосими очима, які жили на території Єгипту 3000 років до н.е., більше скидається інший народ сучасності. До того ж писали древні єгиптяни знаками, схожими на ієрогліфи, а не на арабську в’язь…
Взагалі, екскурсія музеєм видалася нудною. Багато цікавіше спостерігати й пізнавати сучасний Єгипет.

Релігія
Шкода таки, що в мечеть туристів не пускають. Тільки й чуєш: мулла заклично голосить у гучномовець, запрошуючи вірних на чергову молитву. Це як у нас церковний передзвін.
90 відсотків населення Єгипту сповідують іслам. Мусульмани є глибоко віруючими людьми. Моляться п’ять разів на день, починаючи з п’ятої години ранку. Кажуть, що набожний мусульманин припадає чолом до землі  в будь-якому місці, де застала його  година молитви. Бачити, щоправда, не довелося. Хоча гід, поки ми фотографувалися на фоні Сфінкса, збігав таки у розташовану неподалік мечеть на 15 хвилин і пишався темною цяткою зашкарублої шкіри на лобі, бо це є ознакою його ревного служіння пророкові Мохаммеду. У кожного справді віруючого мусульманина від багаторазового прикладання лоба до землі мусить утворитися така мітка.
У вихідні – п’ятницю й суботу – мусульмани сплять аж до 12-ї години. Потім ідуть до мечеті. У проміжках між молитвами багаті відпочивають у спортивних чи розважальних клубах. У п’ятницю, як закон, кожен мусить викупатися перед відвіданням мечеті. І декого тільки гнів Аллаха й спонукає стати під душ.
Іслам забороняє вживати вино. Але якщо людина помирає від спраги – можна. Весілля, зустріч Нового року – всі святкування обходяться без спиртного. На вулицях, між іншим, зустрічалися африканці брудні, нахабні у своєму бажанні одержати one dollar – але п’яних не було.
Є в Єгипті й християни, таких 10 відсотків населення. Мусульмани божаться, що іновірців не кривдять, а тема загрози християнському світові збоку мусульман взагалі є надуманою й провокаційною.

Чим ще запам’ятався Єгипет?
Кожні 23 секунди тут народжується одне немовля.
В обслузі туристів – від гіда до прибиральника кімнати – чоловіки віком до 30 років.
Літр бензину коштує приблизно 1 гривню, літр води – 3 гривні.
Квартири на окраїні Каїра коштують дешевше, ніж у Березанці. У цивілізованих центральних кварталах столиці – дорожчі, але далеко не настільки, як приміром, у Києві.
Точна кількість населення країни не відома, бо основна маса мешканців самбуду не зареєстрована за місцем проживання, а бедуїни взагалі не мають будь-яких документів.
Переважна більшість автомобілів на вулицях Каїра – допотопні, биті-перебиті іномарки, серед яких нерідко впізнаєш рідні обриси кузовів радянських «Жигулів». Це спадок дружби Єгипту й СРСР хрущовського періоду.
В Єгипті тільки дві пори року: спекотна (з квітня по жовтень) і прохолодна (з листопада до кінця березня, коли температура становить усього 20-26 градусів тепла). Після нашої липневої спеки уже й пустельні +48 не дивують, однак незвично різкими є перепади нічної й денної температури. Дощі йдуть так рідко, що вважаються стихійним лихом – дощового дня діти не йдуть до школи.
В Каїрі знаходиться фабрика ароматизованих масел і косметичних засобів, власником якої є мільярдер аль Фаед, чий син загинув в автокатастрофі разом з принцесою Діаною. Представляла продукцію жінка на ім’я Тетяна з Красноярська. Казала, якби на батьківщині їй платили, як тут, 3000 доларів на місяць, з Росії б не виїхала. Й вона таки відпрацьовує велику зарплату – розкрутила нас з чоловіком на покупку. Взяли масла від високого тиску й від мігрені – перевіримо на собі.
На берегах Нілу росте тростяник, з якого з прадавніх часів виготовляють папір. Нині папірус розпродують у вигляді сувенірних картинок. Багато трапляється підробок. У справжнього – волокна розміщені прямокутниками, у фальшивого – ромбами.
Молодші 25 років мужчини не одружуються. Від правил укладання шлюбу в Єгипті ніхто не відступає. Тільки дещо змінити весільні обряди дозволяє собі сучасна молодь.
Тетяна ВАСИЛЬЄВА.

У зв’язку з Міжнародним днем журналіста, який відзначається 3 травня, пригадалося редакторське відрядження до Сполучених Штатів Америки 1998 року і враження від побаченого на іншому боці Земної кулі.
За програмою ознайомлення з журналістикою та видавничою справою США, перший візит нашої української делегації відбувся до редакції однієї з найтиражніших американських газет «The Woshington post». Це навіть не редакція у традиційному для нас розумінні, а величезний видавничий комплекс, верхні поверхи якого займають журналісти. У кабінетах - лише керівна верхівка, а вся пишуча журналістська братія розміщується в одному великому приміщенні, розбитому на відсіки площею не більше чотирьох квадратних метрів. Робоче місце журналіста являло собою комп’ютер, крісло і завалену паперами поличку. Письмових столів не було, бо праця американських журналістів уже десять років тому була повністю комп’ютеризована, ніхто там ручкою на папері думки вже не викладав – одразу в комп’ютер.
Мої колеги з обласних газет були здивовані, а я – просто шокована відділом комп’ютерної верстки газети: комп’ютерів там було штук двадцять. У сусідній кімнаті, казали, стоїть точно такий комплекс на випадок виходу з ладу основного. А за 90 миль в іншому місті – ще один запасний комплекс верстки й друкування на випадок, якщо у вашингтонському трапиться якась непередбачена ситуація. Прораховано, з якою швидкістю звідти мають їхати автомобілі з газетою, щоб на призначений час свіжий номер потрапив до столичного читача. Саме на призначений час! Дев’ята година ранку там вважається піком читацького потягу до новин преси, тому на цю годину газета вже має бути на місці.
Пошта в Америці є, але доставкою періодики не займається. Редакції самі організують і передплату, і доставку газет. Способи доставки передплачених газет такі: біля багатоповерхівок просто на вулиці встановлені ящики, такі собі пластикові конструкції з  відсіками, звідти передплатники виймають свої газети. Наголошую, тільки свої газети! У кварталах, де переважають приватні садиби, запаковані в поліетилен газети просто розкидають з вантажного автомобіля по подвір’ях.
Про що там пишуть американські журналісти, прочитати нам було не дано, хоча екземпляри дарували у кожному видавництві. Запам’ятала тільки, що американська преса дуже дорожить своєю честю, тобто об’єктивністю подачі інформації. Якщо газету запідозрять в упередженому висвітленні подій, вона тут же втратить тираж. Не менше американські видання дорожать і рекламою, оскільки це дає основний доход. Рекламні матеріали подаються окремими блоками, готуються повністю відокремлено від інформаційних та аналітичних добірок, щоб на догоду рекламодавцю журналісти не могли коригувати зміст публікацій. Відтак в одному номері може бути вміщена реклама, скажімо, ковбасних виробів, за зміст якої газета не відповідає, і тут же на інформаційних шпальтах – критичний журналістський матеріал, наприклад, про завищену концентрацію канцерогенних речовин у виробах цієї ж компанії, яка себе рекламує. Об’єктивність – понад усе!
Водили нас в Америці у музей преси. Конфуз, принаймні для мене, стався одразу ж на порозі. При вході стояв лінотип – друкарська машина, яка відливає в металі рядки для верстки газети. У них – відливала півстоліття тому. А я привезла з собою районку, набрану на такому ж лінотипі й надруковану на другосортному газетному папері… Змушена була сховати свою інформаційну продукцію, виконану в примітивний спосіб, на дно чемодана, щоб не потрапила на очі нікому й із вітчизняних колег, не те що американцям…
Захоплена прогресом видавничої справи в США, я, проте, чомусь аж озлилася на самозадоволених американців: на такій матеріальній базі, перепрошую, і дурень газету зробить. Нехай би спробували, як ми: вісім місяців без зарплати, з відключеннями світла при друкуванні газети, зі службовим автомобілем, що дише на ладан, і з допотопним друкарським обладнанням. Певне, зі злості, повернувшись з Америки, я перевела районну газету на комп’ютерну верстку до обласної друкарні навіть всупереч волі тодішнього голови райдержадміністрації. За що ж Америці вдячна, так це за науку свободи слова. Принаймні, я дізналася, що там державних газет немає взагалі, а на прес-конференції губернатора штату запрошення розсилають абсолютно у всі видання, ще й кожному надають окрему кімнату для підготовки інформації на місці; що в Америці працює комітет, який відстежує рівень свободи слова в усьому світі й видає список ворогів преси з числа керівників держав. Наш Л.Д. Кучма, до речі, почав у ньому фігурувати вже після нашого відрядження.
А знайоме прізвище в Америці ми таки зустріли зовсім в іншому спискові і були вражені до сліз. У Вашингтоні встановлено пам’ятник загиблим журналістам у вигляді величезної розгорнутої газети з прозорого матеріалу на зразок голубуватого скла. На шпальтах цієї «газети» вписані прізвища журналістів з усіх країн, які загинули за відверто сказане слово. Останнім на той час у спискові стояло прізвище редактора «Вечірньої Одеси» Бориса Дерев’янка. А з нами була Тетяна Герасимова – журналістка з цієї газети. Її реакція на прізвище загиблого редактора усіх нас довела до сліз.
Зі Сполучених Штатів я привезла кілька газет. Не прочитавши жодної, зберігаю вже 10 років як реліквію. Позаминулого року власний музей преси поповнила ізраїльськими виданнями російською мовою. А минулої осені в Єгипті російськомовних видань не знайшла, купила газету, набрану арабською в’яззю – для колекції.

З просякнутої автомобільним вихлопом Оболоні  стараємося якнайчастіше вивезти любу онучечку у дачне містечко під Києвом, де ще в радянські часи батьки нашої свахи одержали шість соток землі і за десяток років спромоглися поставити на ній типовий дачний будиночок.
Недалеку дорогу зазвичай долаємо захоплені метушнею нашої золотої крутійка, яка за п’ятнадцять хвилин по п’ять разів устигає перескочити з рук на руки кожної бабусі.
В одній з таких поїздок Вероніччина прабабуся Любов Григорівна раптом замислилася, відвернувшись у вікно автомобіля, і вимовила вбивчу фразу: «Це дорога смерті…»
І розповіла історію 1986 року.
Дача й тоді була для нашої київської рідні віддушиною від міської метушні. У квітні 1986-го сюди приїхала молодша донька Любові Григорівни надихатися свіжого повітря й наїстися вітамінної зелені перед пологами. 26 квітня був теплий сонячний день. Раптом на чистому небі де не взялися чорні хмари, й пустився дощ. Вагітна Наталя зайшла в будинок, струсивши з волосся кілька перших краплин.
Дощ закінчився раптово, як і прийшов, залишивши у дачному містечку калюжі з маслянистими розводами, так ніби у воду хлюпнули бензину.
Нікого дивне явище не насторожило. Кришили в салат зелені стебла цибулі, щипали вмиту квітневим дощиком петрушку, для вагітної доньки визбирували на полуничній грядці перші зачервонілі ягоди.
- Якось раптово уся рослинність на дачі пішла в ріст, - пригадує Любов Григорівна. – У нас тут був невеликий город, то картопля, цибуля, буряки вродили як ніколи. Їли ми свою городину й гадки не мали, що здобрені радіацією овочі несуть в наші організми отруту.
Через три місяці після того, як над дачею покружляли зловісні хмари, Наталя народила дитя. Начебто, все обійшлося благополучно, але невдовзі виявилося, що хлопчик зовсім не має імунітету. У перші місяці мама з немовлям не вибували з лікарні, кожна порошинка несла загрозу його життю… Однак статусу постраждалого від чорнобильської катастрофи хлопчику не надано. Дарма, аби тільки Бог давав здоров’я 23-річному Владиславові.
А про дорогу… У першотравневі  дні 1986-го, розповідала Любов Григорівна, двосторонній рух трасою був скасований, дорога працювала тільки на в’їзд до Києва і була запруджена автобусами. То, як пізніше з’ясувалося, з Чорнобиля і навколишніх сіл транспортували до столиці дітей, тобто вивозили зі смертельного епіцентру. Тому й дістав цей шлях таку жорстоку назву…

Біле місто. Ще якийсь там правитель у якомусь там році до нашої ери постановив усі будівлі в Єрусалимі споруджувати виключно з білого каменю. Через тисячоліття й віки ця вимога витримується й досі. Ні фарбованого, ні побіленого вапном, ні обшитого вагонкою будинку тут не побачиш. Тільки білий єрусалимський камінь. Щоправда, сучасні будівлі, викладені з красиво огранених “штук”, здаються легкими й ажурними, тоді як правічні споруди вражають масивністю кам'яних брил.
“Уявіть, - звертає нашу увагу екскурсовод, - 50-тонна брила закладена в основу башти царя Ірода.” Від останніх слів стає якось не по собі.  Невже оцей кам'яний гігант, за крок від якого я стою, пережив дві тисячі років?! Аж підійшла рукою торкнулася, переконатися, що це не сон.
Не така я набожна людина, щоб припадати до кожного оповитого релігійною святістю каменя, однак  у цьому місті якась особлива атмосфера. Здається, випари самої Святої Землі паморочать голову.
Сперечатися про ступінь достовірності біблейських оповідей не хочеться зовсім: дві тисячі років тому на цих стежках пил здіймався за ногами Ісуса, сьогодні ж на його сліди наступаю я! Аж мороз по спині... Боячись опустити очі долу, хутенько перебігаю місток через яр Гієни Огненної - не дай, Господи...
вернувши на вузесеньку вуличку, затиснуту з обох боків обвішаними різним крамом стінами будинків, розуміємо, що потрапили в сучасність. Східний базар подібний до наших торговельних майданчиків. Однак екскурсовод веде своєї: це Віа Долороза -Скорботний Шлях Ісуса, яким він ніс свій хрест від Преторії до місця розп'яття. І тоді тут був базар, і так само кишів людьми... Щось, відчуваю, розхотілося мені роздивлятися арабський крам, знову той самий холодок поповз по спині. Погляд падає на дві скульптурки на стіні: Ісус і Діва Марія. Це четверта зупинка Скорботного Шляху, зустріч Ісуса з матір'ю. Трохи далі жіночий лик на стіні символізує шосту зупинку. Тут змученому ношею Синові Божому утерла піт і кров з чола Вероніка. Ще трохи нагору - й наступаю на той самий камінь, на якому Ісус упав удруге. Справді, Скорботний шлях - такий, відчуваю, у мене й настрій.
Аж ось і Храм Гроба Господнього - кам'яна будівля велична й похмура. Прочинені навстіж вхідні двері такі пошарпані, я аж обурилася. Але тут же мусила забрати свої слова назад, довідавшись, що в нинішньому вигляді храм побудовано хрестоносцями 1149 року, а реставраційні роботи тут зупинені 1959-го. Не через брак коштів - існує міжконфесійний конфлікт, до залагодження якого ніхто пальцем не торкнеться фасаду храму. Он драбина над дверима почорніла за 47 років після того, як спустився по ній муляр. Прибрати її ніхто не має права.
Всередині ж храму усі шість конфесій християнської церкви (греко-православної, католицької, вірменської, коптської, ефіопської і сірійської) уживаються мирно, кожна у виділених межах має церкву. Нам показували всі, але заводили в греко-православну як найближчу по духу. Тут і вівтар розташований за іконостасом, як у наших церквах. Навіть можна записочку залишити з іменами рідних та близьких, яких поминатимуть у молитвах. Хто її тільки прочитає українською мовою?! Однак пишу, бо хочеться вірити в милість Божу. Тим паче тут, де вірити, в прямому розумінні, й стіни допомагають.
Тут продовжується Скорботний Шлях. Власне, сам храм стоїть на місцині, де пройшли останні години життя Ісуса. Ось вівтар прибиття. На всю стіну біблейський сюжет: за руки, за ноги Ісуса прибивають до хреста. А під малюнком за склом видніється фрагмент кам'янистої тверді, на якій два тисячоліття тому Ісус справді приймав страшні муки. Навпроти ошатним вівтарем увічнене місце, де в горі й скорботі стояла Діва Марія, очікуючи, коли тіло сина віддадуть їй. Тринадцята зупинка — місце, де лежало тіло Ісуса після зняття з хреста. Крізь церковні шати так само пробивається скелястим виступом Голгофа. А що коли й справді це каміння полите кров'ю Великого мученика?! Вражає настільки, ніби з-за скла чуєш Ісусове: “Отче! В руки Твої віддаю дух Мій...”
Далі споглядаємо оправлений в оклад мармуровий камінь, той самий, на якому тіло Ісуса змастили благовонними оліями й загорнули в плащаницю.
Й нарешті Анастасія— храм у храмі. Під центральним куполом Храму Гроба Господнього збудовано ще один невеличкий храм, який стоїть саме над місцем, де лежав мертвий і воскрес Ісус. Вхід у храм низький, похмурий, на печеру схожий. Та ще бородатий чернець усім своїм виглядом показує, що чомусь гнівається на нас. Та не чомусь, а через нашу безтолковість: збилися при вході, як отара, а треба стати колоною по два. Нарешті моя черга. Прослизнувши повз сердитого ченця, опинилася прямо перед мармуровим надгробком. Під ним могила Ісуса. Кажу ж, не набожна я людина, але тут тіло ніби заціпеніло, сльози покотилися. Господи, прости і помилуй мене грішну, донечку мою й малесеньку внученьку, усіх дорогих моєму серцю людей, Україну нашу багатостраждальну... Не знаєш, кажуть, як звернутися до Бога, читай “Отче наш”. Господь сам розуміє, чого тобі треба. Так я й вчинила.
Біля Гроба Господнього затримуватися не можна, щоб і гніву ченця не накликати, і ще до одного магічного-прекрасного дійства долучитися — запалення свічок від Благодатного вогню. У стіні храму над могилою Ісуса овальне віконце, з якого досвітньої миті вихоплюється Полум'я воскресіння Христового. Його підхоплює факел і, проносячись храмом, запалює свічки в руках сотень тисяч паломників, котрі на Великдень товпляться в храмі, очікуючи дива. Не без ризику для життя, між іншим, бо натовп одержимих людей може й затоптати. Але зараз не про це. Отож, запалені від Благодатного вогню, вдень і вночі при вході до Гроба Господнього горять п’ять величезних свічок, чотири менших і одна зовсім маленька. Від цієї якраз дозволено припалити ґніт своїх заздалегідь куплених свічок. Припалюємо, вишикувавшись у нову чергу. Освяченими в такий спосіб свічками будемо очищувати житло, робоче місце й самих себе в лиху годину. Хочеш, вір... У цих святих місцях віриться...

  Т. ЄРОШЕНКО.

      

Цілували камінь і плакали

Одна з найвеличніших для християнина святинь на землі – Храм Гроба Господнього в Єрусалимі. До цього Храму екскурсантів ведуть вузькою вуличкою, обвішаною всіляким крамом східного базару. 2000 років тому тут так само був базар, і повз його ряди Ісус Христос ніс важкий хрест на Голгофу. На горі його розіп’яли на тому хресті і залишили для мученицької кончини.
Тепер на Голгофі возвеличується Храм Гроба Господнього. Скелі, по яких робив останні кроки Великий мученик, вшановуються як святі місця, фрагменти гори виступають у приміщеннях Храму, а над ними – в іконах і фресках – біблійні сюжети про останні миті Ісуса Христа на землі. Одинадцята зупинка – місце прибиття Ісуса до хреста, дванадцята – вівтар Скорботної Богоматері, де тіло Ісуса Христа віддали Діві Марії, тринадцята – місце, де лежало тіло Ісуса після зняття з хреста.
Прямо навпроти входу до Храму під вісьмома матовими в позолоченій оправі ліхтарями лежить широка мармурова плита, котра прикриває Камінь Помазання. На цьому місці зняте з хреста тіло Ісуса готували до захоронення. Сюди вірні послідовниці Христа принесли миро для помазання його тіла.
Члени нашої екскурсійної групи, вихідці з західних областей України, припадали до цієї плити, клали на неї руку й цілували камінь (на фото - якраз такий момент). Одна жінка розплакалася.
Важко сказати, що твориться в душах віруючих людей у безпосередній близькості до місць священнодійства. Але, зізнатися, й не дуже набожній людині у стінах Храму якось не по собі.

Т. Васильєва

 

  ХРАМ ДО НЕБА

Назарет - місто  на Святій Землі; де відбулося Благовіщення. Прадавня християнська історія таїться тут у печерах, в одній з яких перебувала Діва Марія, коли ангел сповістив їй про чудесне народження сина. На честь достопам’ятної події в Назареті саме над тією печерою споруджено церкву Благовіщення. Й сюди стікаються паломницькі стежки й туристські маршрути. Церква знаходиться за глухим парканом і високою брамою. Просто  так сюди не потрапиш – тільки з квитком. Зате ступивши на подвір’я  не повіриш своїм очам  - ліворуч від воріт розміщена ікона Богоматері з написом: «Пресвятая Богородице, молися за твій український народ». На п’ятий день в атмосфері незвичного клімату, незрозумілого мовлення й незнайомих людей речення українською просто шокує. Одні з нашої групи почали тихенько молитися до ікони, інші кинулися прикріплювати під нею жовто-блакитні прапорці – й усі разом давай фотографуватися!    
А потім уже вислухали історію про те, що стіни церкви й внутрішнє подвір’я прикрашені іконами, переданими церкві в дар різними країнами, де шанують Святу Діву, в тому числі й Україною. Та тут не тільки ікони, а й мозаїка, скульптури й навіть вітражі з ликом Богоматері. На японській мозаїці, яка зображує Діву Квітів, руки й плечі Діви Марії обсипані справжніми перлами. На подарованих храмові різними народами іконах Богоматір називають по-різному – португальська ікона, наприклад, - Фатима; бразильська – Апаресида; іспанська – Пилар.         
 
У її сьогоднішньому вигляді церква збудована через два роки після проголошення держави Ізраїль,1969 року. Але знайдені в результаті розкопок фрагменти церков попередніх періодів таки свідчать за те, що саме тут Діва Марія  одержала Благу Вість.
Головна святиня храму – печера Благовіщення. Вона накрита мідною панеллю, над якою вивершується великий купол у формі лілії – символа непорочності Діви Марії.  
        
У цім храмі благодатно молитися жінкам, які б хотіли народити.
Величезний церковний купол має 57 метрів висоти, і його видно з будь-якої точки міста.

Саме місто Назарет вважається арабським. Тобто належить воно ізраїльській державі, але більшу частину його населення складають араби.

На вулицях багато жінок, пов’язаних хустками в арабському стилі. «Нічого тут не купуйте, - радила екскурсовод, - сувеніри  підробні  й дорогі». Але не був би арабський базар сам собою, коли б тут не окрутили покупця.

Від сувенірів, іконок, сумок, годинників, глечиків і іншої всячини відбитися вдалося. Але перед пропозицією крупної свіжої пахучої полуниці ми не встояли, купили одразу дві упаковки. Розкуштували аж у готелі – тверда й кисла.   

Чим ще запам’ятався Назарет? Суцільним потоком транспорту на вулицях, де ніхто не дотримується розмітки, і височезним, величезним фікусом. Якби не 57-метровий храм поряд, здавалося б, що фікусове дерево сягає неба.

Руки свербіли зірвати відросток, але побоялася – в Ізраїлі за пошкодження рослини можна вскочити у серйозну халепу.

           

        Т. ЄРОШЕНКО.